Спаскудити велику ідею. Акценти глядача на фіналі Ліги націй

Для розуміння наступного абзацу: автор уже давно не страждає на егоцентризм. Це коли тобі здається, що все навколо крутиться навколо тебе, і дуже важливо висловити твою думку практично з будь-якого питання. Коротше, звести розмову до себе коханого. Було колись, але дуже давно. Тепер я просто іноді ділюся думкою про те, що цікаво.

Тому не збираюся випинати роль Юрича в історії футболу. Але факт залишається фактом: варто про щось впевнено заявити (і смикає хтось за язик при цьому!), як дійсність не забариться спростувати. Багаторазово перевірено і, на жаль, останній (не крайній) фінал Ліги націй винятком не став.

Він мені не сподобався тому, що був типовим сценарієм фінального матчу, яким він став у новому столітті. Замість свята Гри, для чого, начебто, були всі підстави. Аж надто й надто команди перейнялися завоюванням титулу. Саме в таких випадках говорять про те, що разом із водою виплеснули і дитину.

З одного боку, це вкотре підтвердило значущість трофею в очах футбольної Європи і шанобливе до нього ставлення. З іншого боку – ми його втрачаємо, той життєрадісний турнір, де гра превалює над боротьбою за результат? Якщо так, то дуже шкода. Як казав Енді Таккер, так можна спаскудити найбільшу ідею.

Напевно, тон такій грі задали хорвати, яким так важливо було виграти хоч щось «за життя» свого «золотого» покоління. (До речі, наскільки пам'ятаю, саме так називали і покоління Шукера, Бобана та Просінечки ще чверть століття тому – тобто, виходить, усе те золото, що блищить?) Втім, і іспанці від них пішли недалеко.

П'ять гольових моментів за дві години ігрового часу – раз на півтайму, в середньому – це було дійство типового середнього рівня. Другу половину склали напівмоменти, якими воно розбавлялося. І, зустрічайте довгоочікувану «лотерею» - видовище для любителів лоскотати нерви. Фінал такий фінал…

Останній шанс вирішити все у грі упустив Ольмо, що промахнувся по воротах нечужих йому хорватів на початку другого екстра-тайму. За сумісництвом це була і єдина реально гольова можливість у додатковий час на дві команди.

Вважаю, що у класичні два тайми Іспанія «награла» на свій забитий м'яч. Цю систему утворюють три епізоди: промах Гаві на 12-й хвилині, промах Асенсіо на 58-й і сейв Перишича після удару Фаті на 84-й. Тоді як до активу Хорватії на цьому рівні можна записати лише удар того ж Перішича, парируваний Сімоном на 31-й хвилині.

І бути хорвату головним героєм фіналу, він і пенальті свій реалізував, і був воістину всюдисущий. І Аннушка вже розлила олію - Ляпорт врізав м'ячем у перекладину при 4:4: здавалося б, доля сприяє команді Далича.

Але в післяматчевій приставці до гри на авансцену вийшов той самий іспанський кіпер. Взявши удари Майєра та Петковича, Сімон став головним творцем тріумфу своєї команди.

Таким чином, на мій погляд, виграв не той, хто більше хотів, а той, хто краще грав. Як то кажуть, і на тому спасибі. Нагадаю: я вболівав не за конкретну команду, а за футбол, яким я його бачу та люблю. Хто більше творить, доводячи свої атаки до логічного кінця, той і гідніший. Інше – від лукавого. Але це особиста думка.

Футбол набагато багатогранніший і непередбачуваний, скажете ви. І, швидше за все, навіть будете праві. Але, як у тому анекдоті, вибачте, це ваш сон. А моє враження від турніру таки було зім'яте. Боже борони, ніхто вам не нав'язує свою думку. Це лише авторський блог, в якому саме місце подібним міркуванням і твердженням.

Усі переможці Ліги націй: Португалія, Франція, Іспанія. Звучить гордо. А ось фінал останній вийшов рідкуватим. Мабуть, все-таки він був схожий на крайній.