Небесно-блакитний кубок. Як Ковентрі Сіті взяв єдиний трофей у власній історії

Фанати обожнюють історії, які пишуться “темними конячками”. Особливо в кубкових змаганнях, де представники нижчих ліг вряди-годи про себе гучно нагадують — як от в Німеччині це зробив “Саарбрюкен”.

Англія може запропонувати і свій “кейс”. “Ковентрі Сіті”, рухаючись турнірною сіткою, жодного разу не зустрівся із суперником рівня мюнхенської “Баварії” чи хоча б “Боруссії” Менхенгладбах. Водночас це анітрохи не применшує подвиг “небесно-блакитних” — на шляху до півфіналу були вибиті “Оксфорд Юнайтед” (6:2), “Шеффілд Венсдей” (5:2), “Мейдстоун” (5:0) та “Вулвергемптон” (3:2), із божевільними голами на 90+7 та 90+10.

І ось попереду — “Манчестер Юнайтед”. Й, мабуть, логічний кінець, зважаючи на нинішні можливості обох опонентів. З іншого боку, у футболі трапляється всяке, та і “Ковентрі” має цінний досвід — ви не повірите, але у 80-х клуб здобув національний кубок, до того ж на дистанції вибив, — знаєте кого? — сера Алекса Ферґюсона. Що ж, заради такого поринемо у минуле.

У сезоні 2000/01 “Ковентрі Сіті” фінішував передостаннім у АПЛ (до речі, “Манчестер Сіті” набрав аналогічну кількість очок, — 34, — й теж понизився у класі). З того часу команда все ніяк не гарантує промоушн, ба більше, у розіграші 2011/12 навіть попрощалася з Чемпіоншипом.

У 2020-му “небесно-блакитним” нарешті пощастило вибратися із трясовини Ліги 1, й ось вони вже четвертий рік ведуть боротьбу в середині Чемпіоншипу. Правда, не без винятку — якби декому у фіналі плей-оф 2022/23 посміхнулася вдача та була продемонстрована краща реалізація у серії післяматчевих пенальті, то зараз ми б спостерігали в еліті не за “Лутоном”.

У 80-х “Ковентрі” також знав своє місце — балансував на межі, хоча, заради справедливості, постійно знаходив у собі сили, аби залишитися у Першому дивізіоні. Та і міцним кубковим бійцем не вважався — впродовж десятиліття переважно обмежувався четвертим-пʼятим-шостим етапом Кубка Англії. Так, сталася 1/2-га Кубка англійської ліги 1980/81, але загалом той же тріумф у КА-1987 не спонукав до кардинальних змін, а швидше ознаменував граничну стелю.

Що це були за люди? Насамперед підкреслимо, що й такі скромні клуби завжди генерували цікавих індивідуалістів. Не вірите? Для прикладу можемо пригадати “Вімблдон”, який у наступному, 1988 році теж здобув Кубок Англії. Здавалося б, так звана банда психів, дроворуби, котрих відверто ненавиділи конкуренти, а як придивишся — Вінні Джонс, Дейв Бізант, Джон Фашану та особливо Денніс Вайз сприймалися майстрами своєї справи.

“Ковентрі” точно не назвеш звіринцем, який вирував на “Плау Лейн”, але це був доволі “збитий” колектив, зі своїми лідерами, що локомотивом тягнули решту до досягнення прийнятних результатів. Взяти хоча б Стіва “Оґґі” Огризовича — воротар видав більш ніж півтисячі поєдинків за “Сіті” та був тим, кого вболівальники збірної Англії хотіли бодай раз побачити у “рамці” головної команди країни. Браян Кілклайн, прозваний “Кілером”, повністю відповідав прізвиську, випалював усе в центрі оборони, але й вирізнявся точністю та рідко допускав помилки. Не дивно, що захисник носив капітанську повʼязку та визнаний іконою на “Хайфілд Роуд".

Центрхав Міккі Ґінн верховодив у півзахисті, на вістрі ж розташувався Сірілл Реджис — один із небагатьох, хто сильно вплинув на прийняття та активнішу інтеграцію темношкірих виконавців у англійський футбол. Центральний нападник заслужив повагу не словом, а ділом — подобався швидкістю, фактурністю та як тільки вривався у карний майданчик, то перетворювався на “убивцю” (показово, що хлопця кілька разів викликали до стану “трьох левів”).

Як бачите, кожна лінія мала гравця, який вів за собою — й цією конструкцією керував тандем Джорджа Кертіса та Джона Сілетта. Обидва фахівці зіграли визначальну роль — наприклад, перший врятував “небесно-блакитних” від вильоту в 1983-му (все вирішило одне очко) та відповідав за різні менеджерські функції. Другий же до призначення працював з молоддю, володів глибокою скаутською системою й у подальшому допоміг збірній епохи Свена-Йорана Ерікссона.

Також слід віддати належне власнику Джиммі Гіллу — воістину унікальному персонажу. Талановитий правий інсайд “Фулгема”, чудовий тренер, завдяки якому “Ковентрі” подолав Третій та Другий дивізіони (фундамент, залишений Гіллом, знадобився для виходу до “вишки” в 1967-му). Помічник рефері, функціонер, голова правління, коментатор, шоумен та експерт на телебаченні — таке враження, що уродженець Белгема перепробував усе на світі.

Обіймаючи посаду очільника “Сіті”, Джиммі зумів розібратися із фінансовими труднощами, виниклими у 70-х, та поступово вибудував структуру, ресурсів якої вистачило для перебування серед найкращих. Так, “Ковентрі” не хапав зірок, інколи був змушений гарячково боротися за виживання, але фанати бачили відносну стабільність. Що ще треба? Тож на перемогу в Кубку ніхто й не сподівався. Втім, це відбулося, причому досить ефектно.

BACK TO 1987 | Create posters, aimed at the younger generation, that bring together the football and shaving worlds to celebrate the @KingofShaves sponsorship of @Coventry_City #KingsOfTheFuture #TheClosestShave @OneMinuteBriefs pic.twitter.com/4PCnF0pua0

— AL ???? (@imalexrichards) April 18, 2024

“Ковентрі” вступив у Кубок Англії з настанням січня 1987-го. На той момент команда добре трималася у таблиці — між сьомим та девʼятим рядком. Все заслужено — Кертіс та Сілетт здолали таких конкурентів, як “Арсенал” (2:1), “Манчестер Сіті” (1:0), “Ньюкасл” (3:0), “Тоттенгем" (4:3) та відігралися на “Олд Траффорд” (1:1), чим пришвидшили відставку Рона Аткінсона.

Тож, коли “небесно-блакитним” випав “Болтон”, — тодішній представник третьої за знаковістю ліги, — то суттєвих проблем не виникло. Та ще й за підтримки рідних трибун — як підсумок, глядачі побачили на “Хайфілд Роуд” впевнені 3:0 (точними ударами відзначилися лівий фулбек Ґреґ Даунс, Реджис та правий півзахисник Дейв Беннет).

Наступна ціль — “Манчестер Юнайтед”. Одразу скажемо, що, незважаючи на перестановки, які тривали всередині “червоних дияволів”, саме вони вважалися фаворитами. “Ковентрі” мав постати на виїзді, проти величезного натовпу вболівальників, налаштованих на зміни — всі ж чекали від Ферґюсона прогресу, як це простежувалося в “Абердіні”.

Забіжимо дещо наперед — ні Аткінсону, ні Ферґі так і не вдалося зламати “Сіті” впродовж сезону (у другій частині також були зафіксовані 1:1). Що стосується кубку, то все сталося так неочікувано, що самі прихильники “Ковентрі” до кінця не повірили в успіх своїх улюбленців. На 27 хвилині центрфорвард Кіт Хаучен скористався серією помилок, допущених “манкуніанцями”, та ледь не носом заніс мʼяч у ворота — так він враз перетворився із “вічно травмованого” у живу легенду.

Попри купу шансів, “МЮ” не спромігся засмутити Огризовича, чим лише підтвердив власну “сируватість”. Тож “небесно-блакитні” рушили далі — прямісінько на “Сток Сіті”; ідеальний варіант із можливих, оскільки згідно жеребу могли дістатися “Арсенал”, “Тоттенгем" та “Евертон”. Доля вкотре посміхнулася.

“Гончарі” виступали у Другому дивізіоні, сперечалися за плей-оф та реально мали чим відповісти — ще б пак, їхні кольори захищали Стів Боулд та Лі Діксон, майбутні зірки “Арсеналу”. Попереду ж носився плеймейкер Бряан Телбот, теж легенда “канонірів”, але вже колишня — тобто, на папері суперник аж ніяк не оцінювався відвертим андердогом.

21 лютого 1987-го “Ковентрі” навідався на “Вікторію Ґраунд” та відчув на собі потенціал господарів. Інша справа, що “Сток” йшов уперед, створив низку небезпечних моментів, але їх не реалізував — то “ввімкнувся” Огризович, то мʼяч зрадницьки влучив у каркас воріт. Натомість спрацювала відома приказка “не забиваєш ти — забивають тобі”: на 71 хвилині “небесно-блакитні” провели зразкову контратаку та підсумували її пострілом у виконанні Міккі Ґінна.

Ще з цікавого — матч видався занадто емоційним та ледь не завершився тиснявою: аби уникнути суперечок між глядачами, фанатів “Ковентрі” затримали на десять хвилин. Коли ж відведений час сплив, роздратований натовп ринув до виходу та став “накопичуватися”. Слава Богу, усе минуло, але тільки цього разу — до “Гіллсборо”, що носить статус національної трагедії, залишалося трохи більше двох років.

Чвертьфінал підготував зустріч із “Шеффілд Венсдей”. “Сови” намагалися зачепитися за десяту-тринадцяту сходинку Першого дивізіону, за тиждень до кубкового поєдинку поступилися “Сіті” в чемпіонаті (0:1), тому котувалися нижче. Стрибнути вище голови знову не вийшло — Реджис відкрив рахунок у дебюті, а коли “Шеффілд” відновив рівновагу, то про себе дублем нагадав Хаучен. 2:1, до тріумфу — якихось два кроки.

А ось “Лідс” змусив добряче попітніти — “павичі” хоч і знаходилися у Другому дивізіоні, проте першими повели й зробили усе, щоб на деякий час послабити найсильніші аспекти “Ковентрі”. Реджиса так щільно опікали, що він почав панікувати та марнувати вбивчі епізоди — в одному із таких замість того, щоб просто вдарити у порожній кут, страйкер “вліпив” кудись вгору. Нервував і Хаучен — так, вміло продирався крізь оборонні редути, та все ніяк не міг налаштувати “приціл”.

Гаряча розмова у перерві перевернула шахівницю — наші герої зʼявилися на другий тайм максимально зарядженими. Це чудово демонструє атака, що передувала взяттю Міккі Ґінна — Беннет запресингував захисника, пішов у підкат, не дозволив круглому покинути поле та виконав шикарний розрізний пас. Було видно, що “Ковентрі” не збирається прогинатися, та зрештою це підтвердив на практиці.

На 78 хвилині Ґінн доставив мʼяча у карний майданчик, був зупинений, але цю мить не прогавив Хаучен, — кілька обводок, — і трибуни вдруге заревіли в екстазі. Ось як воно буває — спочатку ти впираєшся у барʼєр, але з його падінням все вдається, ніби з першого разу.

“Лідс” зумів вирівняти становище, однак цим не надламав опонента — за рахунку 2:2 “Ковентрі” все одно продовжив летіти вперед. І свого добився — у овертаймі спробу здійснив Реджис, через секунду — Хаучен, але масну крапку поставив Беннет. На табло — 3:2, що ознаменували собою вихід до вирішальної стадії турніру.

Сьогодні прийнято посміюватися над “Тоттенгемом”, у якого тривала безтрофейна засуха. Втім, у 80-х “шпори” почували себе дуже добре — оформили два поспіль Кубки Англії (1980/81, 1981/82), Суперкубок країни (1981) та Кубок УЄФА (1983/84). Наявність крутих імен (чого варті Рей Клеменс, Кріс Гʼюттон, Кріс Водл, Гленн Годдл та Освальдо Арділес), відповідно висока майстерність — тільки безумець не назвав би лондонців фаворитами.

16 травня 1987-го, вщент заповнений “Вемблі” — 96 тисяч пар очей пильно спостерігали за діями на полі. “Тоттенгем" розпочав без реверансів, по-господарськи та з агресією; “Ковентрі” хоч і очікував на подібний напір, та все ж не витримав й швидко розвалився — на другій хвилині Водл пройшов по правому флангу та знайшов навісом голову Клайва Аллена. Ще якась мить і Огризович безпорадно лежить на газоні.

Джиммі Гілл, який сидів у ефірі BBC, не знітився: “Так, це гол проти “Ковентрі”, але команда має повернутися. Зараз “Ковентрі” почне атакувати”.

Виявилося, що президент “небесно-блакитних” як у воду дивився — на 9 хвилині Даунс завантажив у штрафну зону, Хаучен, який сподівався прийняти на голову, своїм стрибком дезорієнтував Арділеса, зате мʼяч потрапив у ноги Беннету. Один рух, інший, випереджені Стів Ходж і Клеменс, ворота фактично порожні… Вболівальники “Сіті” гучно затягли на увесь стадіон “Ми виграємо кубок!”.

Після обміну результативними пострілами темп, на диво, не зменшився — суперники раз-по-раз влаштовували навали, а на 22 хвилині “Ковентрі” вийшов уперед; Реджис завдав мʼякий удар, Клеменс кинувся у лівий кут, проте не встиг — вау. “Вау”, яке витало у повітрі секунду — рефері вказав на офсайд.

Ближче до завіси тайму “Тоттенхем” повів удруге — Огризович неправильно оцінив епізод із розіграшем стандарту, незрозуміло для чого покинув позицію та незграбно підняв руки, коли мʼяч опинився у ногах Гарі Меббатта. Катастрофа, з якою впорається не кожен, однак “Ковентрі” й тут піднявся на обидві ноги.

По хорошому “шпори” повинні були добивати, однак зарано повірили у зроблену справу. Перерва пішла “Ковентрі” на користь — Кілклайн, Даунс та Беннет перевірили реакцію голкіпера, а потім, на 62 хвилині своє слово сказав Хаучен; комбінація, внаслідок якої Кіт у падінні “розстріляв” Клеменса, сильно нагадувала взяття Аллена.

2:2 помітно “підкосили” лондонців — їхні випади стали невпевненими та набагато рідшими. “Небесно-блакитні” взяли під контроль загальний малюнок та ледь не “закрили” гру в основний час — Реджису не вистачило якоїсь дещиці. Нічого-нічого — схожа картина простежувалася й в екстра-таймі, поки “шпори” взагалі не “попливли”; красномовно, що 95 хвилині відбувся автогол — мʼяч влучив Меббатту у коліно та зрадницьки пролетів повз Клеменса. Ніхто не розраховував на такий фінал, але маємо те, що маємо.

Джон Сілетт: “Чим довше тривала гра, тим більше я переконувався, що ми переможемо. Незадовго до додаткового часу я побачив, як деякі гравці “Тоттенгема” опустили голови — їм не подобалася перспектива грати ще півгодини. Я відчував, що якщо ми продовжимо робити нехитрі речі, але покладемося на наш характер та витривалість, то кубок — наш. Я сказав гравцям: “Тисніть на них”.

Браян Кілклайн піднявся знаменитими сходинками “Вемблі” та прийняв трофейну чашу з рук Кетрін, герцогині Кентської. Трохи незграбно, адже сильно хвилювався — як не крути, над його головою перша серйозна нагорода в історії клубу.